Не про сьогодні, не про зараз, але про ЦЕЙ момент… момент, коли в животі порхають метелики, але не від першої закоханості, а від магічного відчуття, як збувається мрія.
Мрія, якої сильно хотілося, але, щоб вона сталася мала б відбутися магія…
Магія у реальному світі?
Повернутися у дитинство і загадувати ТЕ саме бажання, коли на годиннику бачиш однакові цифри. Відчути себе феєю-стажером, бо… «А чому б ні!».
Не сподіватися, але потайки все ще хотіти. Забути, але все ще чекати.
О, так, я вірю, що коли дуже сильно хочеш, можна отримати все, що забажаєш. Але, здавалося, що саме ЦЕ чомусь не станеться… Станеться щось інше. Обовʼязково! Теж приємне, але не сьогодні, не зараз, не в цьому моменті.
Аж раптом дзинь-дзинь.
– Hi, Elena. This is Eliza. How are you?
“Ну все… проте тепер я хоч точно буду ЗНАТИ і перестану гадати”
– I hope to bring you a good news.
“І що тут являється ключовим словом “Hope” чи все-таки “Good news”?”
Шкіра почервоніла і засвербіла, дихання почастішало, «Дайте води, пліііз».
Еліза продовжує щось тараторити, а я тільки бачу як волосся на моїй руці підіймається дибом, зір стає як в орла і можна порахувати кожну гусячу лапку. «Мені точно потрібна макро лінза. Це ж які фотки я зможу робити… Припини це! Зараз Еліза. Слухай уважно!»
«Це точно не сон?» щип-щип… наче все ще не прокидаюся. Good sign.
Радісний голос у співрозмовника набирає обертів, стає голоснішим, пришвидшується… а я все ще не вірю…
«Може я просто читаю книжку? Чи занотовую бажане у щоденнику?»
– Ну як вам наш офер? ,- нарешті зробила паузу вона…
«Емм…» повертаю голову до вікна, все ще намагаючись переварити чи вірно я все почула. А там починає кружляти перший сніг…